«Чоловіча стигма» – Олег Мазуренко

Перед очима як наяву постають персонажі, які стають мені зрозумілими не стільки завдяки своїм поглядам. Але про все по черзі. Навіть зараз, не пам’ятаючи назви і автора книги, згадую сцени із роману. Загадковий стародавній Схід (а хто із юнаків не захоплювався східними казками, скарбами і чарівниками з Магрибу?). До могутнього вельможі приводять на суд бідну людину, яка сподівається на справедливість. Але судді не до вирішення доль. Зранку він прокинувся від удушливого запаху троянд ─ ознаки, що незабаром його «накриє» всепоглинаючий, пронизливий головний біль на пів голови. І всі думки могутнього земного судді спрямовані до суддів небесних. Він буквально благає їх про позбавлення від жахливого головного болю.

Я читав і заціпенів. Це було, ніби автор підглянув у мою голову. Це був момент істини. Це вона. Це не просто втома, це не просто «погана голова». Це ─ хвороба. Лише з роками я дізнався її назву  ─ мігрень.

На щастя, мене не переслідував запах троянд. Але я чітко знав свої провісники та свою персональну ауру. Це починалося з ледь відчутної нудоти, яка ніби наповзала звідкись із живота, і – найгірше – з тих неясних, мерехтливих спалахів в очах. Вони були як зіпсовані пікселі у полі зору, що виникали за 10-20 хвилин до того, як пекло вривалося у моє життя.

А далі… Далі я перетворювався на нещасного вельможу.

Біль був односторонній, локалізований десь глибоко за оком. Він був настільки нестерпний, що я не міг поворухнути головою. Я завмирав, наче статуя, знаючи, що найменший рух, найменший звук, найменший спалах світла перетворить мій мозок на розпечене вугілля.

Суддя думав про те, як покласти край своїм мукам. Я ж думав про парацетамол. У ті часи він продавався у смішному дозуванні 0,2 г. Моїм ритуалом було проковтнути одразу 4, а то й 5 таблеток, запити теплою водою і чекати у темряві.

Коли біль нарешті відступав, наставала друга фаза пекла. Голова вже не боліла, але сили покидали тіло повністю. Стан повного виснаження. Я міг пролежати ще пів доби, або й цілу добу, відчуваючи себе вичавленим, ніби з мене витягли всю енергію.

Згодом я сам став лікарем. І, продовжуючи читати, я знаходив не тільки наукові описи мігрені, але й художні. Шекспір вклав у вуста няньки Джульєтти такі слова: «Господи, як болить моя голова! Наче могла б розлетітися на двадцять частин». Сильно і неперевершено! Хоча Вірджинія Вульф, здається,  не згодна зі мною: «Англійська мова може виразити думки Гамлета і трагедію Ліра, але немає слів, щоб описати головний біль».

Я детально вивчив мігрень, читав медичну літературу і, звісно, знаходив підтвердження своїх відчуттів. Зараз, з інтернетом та ШІ, інформація доступніша, але суть не змінилася: це виснажлива неврологічна хвороба.

Я дізнався про особливості чоловічої мігрені. Так, ми страждаємо приблизно втричі рідше, ніж жінки. Але є головний парадокс ─ ми рідше звертаємося по допомогу.

Я був яскравим прикладом. Я вважав, що сам «добре розібрався» зі своєю проблемою. Звичайні анальгетики допомагали, і навіщо турбувати лікарів?

Але це глибше, ніж просто небажання. Це ─  чоловічі стереотипи. Культура вимагає від чоловіка стійкості, незламності. Зізнатися, що тебе вибиває з колії «простий» головний біль, здавалося проявом слабкості, недотриманням «чоловічих норм». Ми мовчки приймаємо біль, замість того, щоб отримати адекватний діагноз і, що важливіше, сучасне лікування.