«Уроки мігрені» – Ліля Дубас

Мігрень не питає про твої плани ─ вона просто приходить та руйнує їх.

У цьому є щось майже природне, як стихія, що не підкоряється правилам людського календаря. Коли вона живе поколіннями ─ ти виростаєш із розумінням, що одного дня ця історія почне стосуватись і тебе особисто. Так було з моєю бабусею, так було з моєю мамою. І так, зрештою, сталося зі мною.

У школі слово «мігрень» звучало як щось доросле і далеке. Але в університеті, коли навчання було інтенсивним, а графік ─ напруженим, я вперше зрозуміла, що це не просто слово з сімейних історій.
З того часу з’явилася звичка, яка супроводжує мене все життя: таблетки постійно зі мною ─ у кожній сумці. Бо мігрень не любить попереджати. Вона «приходить» тоді, коли їй заманеться.

Мігрень ─ це завжди довгий період пошуків. Пошуків причин, тригерів, пояснень, які могли б надати хоч якийсь контроль ситуації. Я пам’ятаю, як виходила з кабінетів лікарів з відчуттям порожнечі. У той час мігрень не вважали окремою хворобою, і я ніби залишалась сам на сам зі своїм болем, з надією, що наступного разу лікар нарешті скаже щось конкретне.

І, водночас, є речі, які ти починаєш розуміти про свій організм з кристальною ясністю. Наприклад, я майже ідеально «передчуваю» зміну сезону. Комусь приносить радість перший сніг, а для мене це передусім про пекуче відчуття всередині голови. Іноді я знаю, що сніг випаде за кілька днів. А ще знаю про спеку, що наближається, чи про сильну зливу в іншій частині міста.

Я гостро реагую на світло і запахи. Часом здається, що навколишній світ стає занадто голосним, занадто яскравим, занадто близьким. Мігрень може супроводжуватися запамороченням ─ і це той момент, який лякає найбільше. Коли квартира ніби перевертається перед очима, виникає одна-єдина емоція: страх. Страх, що це не пройде, що я «застрягну» у цьому стані.

Коли я встигаю вловити перші сигнали ─ біль легший. Тоді є шанс, що напад не стане нестерпним. Але якщо пропустити момент, то починається інший сценарій, максимально інтенсивний.

Я вже маю свій алгоритм дій, який допоміг створити мій лікар-мігренолог. І це важлива частина моєї історії: мені пощастило знайти фахівця, який допоміг розібратися в проблемі та підібрати саме ті засоби, що працюють саме для мене.

Тож коли починається напад, я вимикаю світло, провітрюю кімнату, відпочиваю й мінімізую будь-які подразники. Охолоджуючий пластир, тиша, вода, ліки ─ це мій спосіб зупинити «пожежу», що розгорається в голові. Цікаво, що всупереч поширеному стереотипу, в мене не завжди виходить заснути під час нападу. І це теж додає виснаження.

Ще один урок ─ режим харчування. Звучить ніби просто, але для мене, наприклад, сир із пліснявою може стати тригером. Мені важко відмовлятися від деяких смаколиків, зокрема від кави, яка вже є своєрідним ритуалом вранці. І тоді ти ніби стоїш перед внутрішнім вибором: миттєва насолода чи потенційний біль пізніше.

Також мені допомагає щоденник мігрені. Простий, але неймовірно корисний інструмент. Я записую, коли виник напад, що їла, скільки спала, яким був день, чи був надмірний стрес, що відбувалось навколо. І поступово пазл почав складатися. Я вже бачу закономірності, які раніше губилися у щоденному ритмі. Завдяки цьому я можу відрегулювати спосіб життя та підвищити ефективність спілкування зі своїм лікарем.

І ще є соціальний вимір мігрені, про який варто говорити. Багато хто не розуміє, що це за біль і чому він може вибивати з життя. Іноді стикаєшся з усмішками, жартами, недовірою. Фразами на кшталт «Випий таблетку, в чому проблема?». Дуже важливо, щоб поруч були люди, які просто вірять твоєму досвіду, сприймають його серйозно і готові підтримати. Інколи цього достатньо, щоб почуватися менш самотньою у цьому стані.

Я вважаю, що мігрень ─ це про вибір. Іноді жорсткий.

Я багато разів стояла перед дилемою: доробити важливий проєкт чи обрати себе? Запустити режим «герой до останнього», ковтаючи жменю таблеток, чи все-таки визнати свої межі?

Давайте будемо чесними, це геть не романтичні вибори. Це вибори дорослих людей, які живуть у швидкому темпі, мають відповідальність, команду і дедлайни.

Особливо добре я пам’ятаю одну з перших HR конференцій. За 15 хвилин ─ мій виступ. А в голові шалена пульсація, і вже починається запаморочення. Я стою за кулісами, намагаюсь дихати повільно і глибоко, і шепочу собі: «Тримайся. Треба протриматися 30 хвилин».

І виходжу на сцену. Усміхаюсь і живу ці 30 хвилин так, ніби цього стану всередині мене не існує. Це дивна суміш сили й безсилля, яку неможливо збагнути тим, хто ніколи не стикався з мігренню.

Зазвичай, мій напад триває 2–3 дні. Це дні життя, що сповільнюються до мінімуму. А після ─ так званий «мігрень-ханговер». Стан, схожий на похмілля, але без вечірки напередодні. І якось прикро від цього.

Але все ж за багато років нашого співіснування з мігренню я прийшла до висновку, що це мій вчитель.

Мігрень навчила мене слухати своє тіло і чути його сигнали.
Обирати себе.
Не бути героїнею.
Планувати, але враховувати ризики.
І дозволяти собі паузи і відпочинок.

І хоч я досі не радію снігу чи літнім зливам, як інші, і досі ношу таблетки в кожній сумці, і досі лякаюсь пульсації в скроні ─ я точно знаю: мігрень не забрала в мене життя. Вона навчила мене бути уважнішою до нього.

Можливо, з мігренню справді можна ужитися?