«Наша сімейна історія» – Олена Терещенко

Моя історія «знайомства з мігренню» розпочалася ще в дитинстві – причому відбулося
це навіть до того, як у мене стався перший напад. Річ у тім, що на мігрень в моїй родині
страждали чоловіки по батьківській лінії: дідусь і тато. Тому ще змалечку я чудово
розуміла, чому коли у тата напад, то не можна навіть заходити до нього у кімнату, не
можна галасувати, не можна вмикати телевізор тощо – оскільки кожен звук
відбиватиметься у його голові нестерпним пульсуючим болем… Треба сидіти тихо і
чекати, коли його напад мине. Бували й такі дні, коли інтенсивні напади у батька
супроводжувалися неодноразовим блюванням, і тоді до нас навіть приїздила бригада
швидкої допомоги, аби зробити йому знеболюючий укол. Він знав свій діагноз, який
встановили йому лікарі, виключивши низку інших можливих причин, і ми з мамою також
знали і розуміли, що він відчуває та з чим ми маємо справу. На жаль, на той далекий
час окрім прийому знеболюючих та «обмеження зорового та розумового навантаження
на роботі й уникнення стресів» особливо нічого «радикального» лікарі батькові
порадити не могли…І він просто лежав у темній кімнаті під час нападу, чекаючи, коли
це мине.

А мій перший «власний» напад мігрені стався у 13 років. Дуже добре пам’ятаю,
як я була у школі, і після того, як ми написали кілька контрольних робіт поспіль, я йшла
додому, а перед очима хаотично літали якісь незрозумілі спалахи світла, котрі не
зникали навіть тоді, коли я заплющувала очі. Поступово німіла ліва половина обличчя,
мене почало нудити, а коли я дійшла додому, то ліва половина моєї голови вже
пульсувала нестерпним болем. Здавалося, що десь там в глибині голови, за лівим
оком є великий осередок цього болю, який пульсує на всю ліву половину голови та шиї.
Звісно, ні про якій обід чи домашні завдання не могло йти й мови – інтуїтивно я просто
зашторила вікна, впала на ліжко й навіть не ворушилася, бо з кожним рухом цей біль
посилювався. Так само, як зазвичай це робив мій батько… Ввечері, коли батьки
повернулися з роботи, вони дали мені знеболюючі таблетки – оскільки з моєї розповіді
та стану одразу зрозуміли, що це. З того дня я теж «почала жити з мігренню».

…Час минав, я дорослішала, але напади не зникали, а радше навпаки – вони
частішали та ставали навіть більш інтенсивними. Як і самого першого разу, біль в моїй
голові завжди був тільки лівобічним. Подекуди на висоті нападу виникало й блювання,
а ліве око починало сльозитися. Тож щоразу, коли перед очами знов починали
мерехтіти спалахи світла – я вже розуміла, що на найближчі години я «випаду з життя»
і мені треба якнайшвидше добратися до ліжка, аби лягти й не чути сторонніх звуків й
не бачити світла. Я вже навчалася в медичному університеті і мені було цікаво
зрозуміти, як саме та чому виникає ця загадкова хвороба, на яку деякі люди
страждають мабуть від початку існування людства й прояви якої так яскраво описані
навіть в літературних творах. Але на головне питання я, здавалося б, вже мала власну
відповідь – мігрень «обрала» саме мене тому, що «в усьому винні гени». Водночас, я
періодично обстежувалася у неврологів й офтальмологів, робила МРТ. Нічого
особливого там не знаходили, а пероральний прийом нових на той час препаратів –
триптанів – чомусь не давав мені істотного полегшення. Тому поступово я змушена
була повернутися до своєї «перевіреної роками» тактики боротьби – темна, тиха
кімната та прийом знеболюючих препаратів. Зізнаюся – бували дні, коли я
«зловживала» знеболюючими, приймаючи їх у дуже високих дозах, оскільки звичайні
дози вже не приносили полегшення стану.

З одного боку, сімейна історія мігрені надзвичайно спростила й скоротила мій
«шлях до діагнозу». Але з іншого – вона змусила мене повірити у те, що начебто з цим
«вже нічого неможливо зробити» і треба просто терпляче чекати. Просто чекати
старості (бо «з віком мігрень може пройти», як казали деякі лікарі), чекати вагітності
(бо «під час неї стане легше»), чекати пологів (бо після них «напади можуть
траплятися рідше») тощо. І я терпляче чекала. Але після вагітності та пологів мої
напади нікуди так і не зникли. Більш того, 7 років тому в мене стався перший в житті
мігренозний статус – коли нестерпний головний біль тривав без жодної перерви
більше тижня, я блювала щодня, ліву половину обличчя перекосило, а жодні мої
знеболюючі не допомагали навіть у дуже високих дозах. Коли я зрозуміла, що «само
вже не пройде» – дійшло до звернення за невідкладною медичною допомогою.

Було діагностовано мігренозний статус, застосовані інші сильнодіючі препарати, видані нові
рецепти та рекомендації. Минулося, але з того часу я жила в страху, що це може
повторитися і більш того – що це може бути пов’язано з підвищеним ризиком порушень
мозкового кровообігу. Й на жаль, цього року це все ж повторилося – в квітні після
сильного стресу в мене знов розвинувся мігренозний статус і знов довелося негайно
звертатися до неврологів по допомогу. Дякувати Богу, статус вдалося усунути. Лікар
змінила мені схему лікування – воно стало комбінованим. Довелося кілька місяців
підбирати оптимальні дози препаратів не тільки для усунення власне нападу, а й для
постійного прийому. На щастя, на тлі цієї терапії напади тепер в мене трапляються
набагато рідше – буває, що можу й цілий місяць прожити без них, в режимі «звичайної
людини». Але все одно, я розумію, що все життя ці препарати приймати буде
неможливо, й тому розмірковую над словами лікаря-невролога про те, що в моєму
випадку мігрені з аурою та частими нападами оптимальною була б інша, ще більш
сучасна терапія – яка спрямована не на їх раннє усунення, а взагалі на попередження.
Думаю, свого часу це стане наступним кроком у моїй тривалій боротьбі з мігренню.

…А нещодавно зі школи прийшов мій син-підліток, який вперше поскаржився на
сильний біль у лівій половині голови, через який він не зміг «винести» урок музики з
гучними звуками інструментів та співами, й був змушений через це «лягти на стільці у
підсобці кабінету класного керівника» та чекати, коли я заберу його додому. Поки я не
розказую йому нашу повну «сімейну історію», але ми вже ведемо з ним щоденник його
головного болю. Для того, щоб маючи інформацію про частоту нападів, їх можливі
причини та ефективність знеболюючих звернутися до дитячого невролога за
призначеннями. Здається, я вже здогадуюся, яким може бути діагноз. Але розглядаю
це як черговий виклик, з яким наша сім’я обов’язково впорається – адже медична наука
йде вперед, і за тисячоліття існування людства з цією проблемою у лікарів нарешті вже
є варіанти того, як ефективно тримати напади мігрені під контролем.